В парку Староміському наступила осінь. Звучить банально, але за цим стоїть неймовірна краса. Така, яка не для всіх. Всі на неї дивляться, але не всі бачать. І ще меньша кількість людей, яка має час, щоб зупинитись і це усвідомити. Навіть я, зараз сидячи на лавці під розкішним жовто-сивим платаном, мав переключитись з задачі робочої на творчу. Щоб відволікти, ні, невірно, щоб переключити увагу і насолодитися миттю. В цьому допомагає сонячна погода - якби йшов дощ, цього неможливо було б зробити тут і зараз. Якби стелився туман чи сильний мороз - теж би не вдалося. Cприятлива погода відіграє важливе значення, щоб бути тут і зараз: серед листя, часом ховаючи монітор від яскравого сонця в тіні дерев, спостерігаючи за дітьми, які граються в пісочниці, дослуховуючись до пташок.. Але це все не потрібно аналізувати: достатньо чути на фоні, щоб усвідомлювати, що ти не один, а серед людей, птахів та осені.

Навіщо це? - А навіщо люди їдять шоколад? Або бургери, пасту, морозиво чи щось улюблене? Тому що ми отримуємо від цього задоволення. Так, не завжди це корисно (можливо, як і бути серед дітей в умовах пандемії, бо серед них є більші ризики зараження ковідом чи вітрянкою). Але, ми ж любимо дітей! Ми любимо їх безпосередність, їх щирість, їх посмішки, незвичні питання.. І хоч ви можете не любити чужих дітей, особливо, коли вони кричать, але.. Як в природи немає паганою погоди, а є недостосований одяг, так і немає паганих дітей, а є недостосовані до них дорослі.

Осінь. - До чого тут діти? Чому я повинен думати про сірість, сирість, недосипання і істерики? Тому що ми концентруємось на цьому і це бачимо, про це думаємо в першу чергу. А прийдіть теплого осіннього дня на дитячу площадку, без своїх чи знайомих дітей, сядьте на лавочку і побудьте тут і зараз. Посміхніться, коли вони пробігають поруч. Погодьтесь скуштувати їх пісочне морозиво, яке вони, скоріше за все, вам запропонують. Адже діти - це вдячна аудиторія, яка увагою відповідає на увагу.

Падає листочок, відривається від гілки і летить на землю.
Про що ви подумали? Як добре, що не на голову? Як добре, що не каштан на екран ноутбука? А чому і ні! Може ви - обраний, кому, як дитина принесла морозиво, природа дає знак - зупинись, зверни на мене увагу, на цю мить. Так, бум. І ще раз так. Подумай, чому ти вибраний? Тому що ти посміхнувся дитині. Посміхнувся своїй внутрішній дитині. І не потрібно згадувати про батька, який кинув сімʼю, маму, яка істеричила і била.. Ні. Згадай про той момент, коли ти був щасливою дитиною! Дозволь собі бути нею зараз. Відкинь всі обовʼязки, всі важелі, які ти мужньо на себе взяв і взяла. На мить. На цю мить. Відчуй смак улюбленого морозива. Згадай, як довго ти чекав на цю мить, коли тобі дадуть у руки крихкий вафельний стаканчик і скажуть "смачного!" В моєму дитинстві це не було щодня. І до такого морозива треба було з дідусем йти за ручку через все місто, або, скажу по секрету, якщо ми хотіли зрізати, то йшли через залізнодорожну колію, що, звісно, не можна було робити. Але, я вірив своєму дідусеві. І найголовніше, я чекав на момент, коли мені можна буде взяти з його рук морозиво і облизати перший раз його замерзлий вершок! А як я мріяв отримати в подарунок додатковий вафельний стаканчик! Бо він смакував не менш, а може навіть і більш, ніж самі вершки. Але смачно було все разом: і пригода, і усвідомлення того, що ми йдемо з дідусем на морозиво, і сам смак. І спогади, які залишаються на все життя.